Питання моралі й моральності в публіцистиці Солженицына

«Перше, кому ми належимо, це людство», - писав у своїх публіцистичних нарисах А. И. Солженицын. Для нього ця проблематика мала першорядне значення. У його відомих добутках і маловідомій публіцистиці дуже гостро розглядаються питання совісті й справедливості. В «Відповіді трьом студентам» поняття «справедливість» і «совість» займають найголовніше місце: «Справедливість є надбання протяжного в століттях людства й не переривається ніколи - навіть коли на окремих «звужених» ділянках затьмарюється для більшості. Очевидно, це поняття людству врожденно, тому що не можна знайти іншого джерела

Справедливість існує, якщо існують хоча б деякі, що почувають її. Любов до справедливості мені представляється почуттям окремим від любові до людей (або співпадаючої з нею лише частково). І в ті масово розбещені епохи, коли встає питання: а для кого намагатися? А для кого приносити жертви? можна впевнено відповісти: для справедливості. Вона зовсім не релятивна, як і совість. Вона, властиво, і є совість, але не особиста, а всього людства відразу. Той, хто ясно чує голос власної совісті, той звичайно чує і її голос».

Солженицын говорить про недостатність нашого розуму, «щоб пояснити й передбачати хід історії» і тим більше «планувати» її, рекомендуючи у всякій суспільній ситуації надходити по справедливості, «жити по правді». Може бути, цим невір'ям у реальність пояснення, передбачення й планування ходу історії, пояснюється той факт, що всупереч оголошенню Солженицына те монархістом, те теократом, те авторитаристом, сам Солженицын жодного разу не запропонував у категоричній формі якогось певного пристрою для Росії майбутнього

Він твердо знає, чого він не хоче для Росії, і готовий выверять її шлях по компасі совісті й справедливості, але не планує конкретних форм її майбутнього. І «Червоне колесо», від якого читачі чекали відповідей на питання «хто винуватий?» і «чому це відбулося?», допомагає при уважному підході до написаного побачити лише, як це відбулося насправді, а вирішувати «чому» читач повинен самостійно. Моральний ідеал Солженицына продиктував йому як вихід з тоталітарного тупика заклик «жити не по неправді», звернений до всім і кожному

Солженицын кінця х-початку 1970-х років занурений у морально-етичні проблеми, підпорядкований ідеї чисто морального дозволу всіх соціальних конфліктів. Не може людське суспільство бути звільнене від законів і вимог, що становлять мета й зміст окремих людських життів. «Це дуже людяно: застосувати навіть до самих великих суспільних подій або людських організацій, аж до держав і ООН, наші щиросердечні оцінки: шляхетно, підло, сміло, боягузливо, лицемірно, брехливо, жорстоко, великодушно, справедливо, несправедливо». І ясно: які почуття переважно перемагають у людях даного суспільства, «ті й офарблюють собою в цей момент все суспільство, і стають моральною характеристикою вже всього суспільства». Головна ідея Солженицына тут - не уникати розгляду суспільних явищ, питань влади в категоріях індивідуального щиросердечного життя й індивідуальної етики. Не менш важливо й те, наскільки почуття й погляди людей у суспільстві вільні визначати їхнє поводження й політику держави. Сьогодні у світі є країни, у яких переважні почуття, настрої, поняття суспільства дійсно стають його поведінковою домінантою, в істотній мері підпорядковуючої собі політикові державної влади. І тут самий час і місце пред'являти «людям даного суспільства», а значить і всьому суспільству, високі моральні вимоги. Тим часом, в умовах тоталітарних зовнішня й внутрішня політика держави - це абсолютна прерогатива влади. Державна установка визначає не тільки особисте й суспільне поводження, але й, в істотній мері, суб'єктивні й колективні почуття. Одне із суб'єктивних почуттів - каяття. «Сильний рух каяття ми бачимо й у нашу розважливу беспокаянную епоху - у країни, що несе на собі провину двох світових воєн». Покаяння благотворно, коли воно збалансовано відповідною шляхетністю адресата каяття. У противному випадку воно може стати знаряддям самознищення. Ці ідеї Солженицын висловлює у своєму збірнику «З-під брил», де розглядає політику й національне питання. Він пише: «Дарунок каяття був посланий нам щедро, колись він заливав собою велику частку російської натури. Невипадково так високо стояв у нашій річній низці прощеный день. У дусі допетровської Русі бували поштовхи каяття - вірніше масового релігійного покаяння». Російські люди, ведені каяттям, прощали борги, кабалу, відпускали на волю холопів, і тим значно зм'якшувався жорстокий побут. «І терор Івана Грозного ні по охопленню, ні тим більше по методичності не розлився до сталінського багато в чому через покаянний опамято-вания пануючи».

Аналізуючи роботи й виступи Солженицына, присвячені політичній проблематиці й владі, необхідно мати на увазі, що все сказане й написане Солженицыным ставиться до догорбачовської ери. Однак на той момент режим Горбачова ні в чому не змінив комуністичним традиціям, а тому й Солженицын у той час не робив ніяких заяв, що коректують його колишні висловлення. Зокрема, стаття «Чим загрожує Америці погане розуміння Росії» залишилася в незмінному виді. По Солженицыну, люди, що формують суспільну думку, а найчастіше й політикові Заходу, «допускають сьогодні нові, свіжі прорахунки, - які неминуче вдарять у майбутньому й ударять смертельно». І найпоширеніші огаибки тут дві. Одна - нерозуміння тотальної ворожості комунізму всьому людству. Що він « невиліковний, що в нього немає кращих варіантів, що ідеологічно він не може прожити без терору. Друга помилка: світову хворобу комунізму нероздільно змішують із тією країною, який він опанував першої - Росією. Це нерозуміння стає трагичным і загрожує всім народам, причому американському «ніяк не пізніше й не менше, ніж росіянинові».

Політиці, владі й людині була присвячена безліч нарисів і статей Солженицына. Зараз частина цих питань - наприклад, національне питання, став ще більш актуальним. Частина припущень Солженицына повністю підтвердилася, частина виявилася частково невірної й не була підтверджена історією. Але те, що Солженицын у той період історії вирішувався писати, про що і як писав, це дійсно було подвигом, хоча при сучасній політиці загальної гласності, іноді навіть надмірної, молоде покоління не завжди може назвати таку сміливість подвигом. Те, що було подвигом, і те, за що людина була змушена виїхати із країни й довгий час провести вдалині від батьківщини, зараз - саме звичайне діло

Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Энциклопедия Школьника – содружество русского слова и литературы