Творчий пута И. А. Гончарова – Іван Олександрович Гончарів

Гончарів народився в купецькій сім'ї. Первісне утворення він одержав у приватному пансіоні, де вивчив французький і німецьку мови, перечитав всі доступні книги - «неуявну суміш... майже виучену напам'ять». В 1822 його віддали в Московське комерційне училище, а в 1831 він надійшов на словесне відділення Московського університету; вивчення літератури підстьобувало «пристрасть до читання» і «формувало перо». Ще студентом Гончарів перевів і помістив у журналі «Телескоп» два глави з роману Э. Цю « Атар-Гюль» (1832). По закінченні університету (1834) він ненадовго повернувся в Симбірськ, потім назавжди переїхав у Петербург, де почав службу в Міністерстві фінансів, продовжуючи у вільний час займатися літературою: багато перекладав, писав романтичні вірші й жартівні повісті для домашнього читання в колі Майковых (у цій сім'ї він викладав російську літературу й латинську мову майбутньому поетові А. Н. Майкову і його братові В. Н. Майкову, згодом відомому критикові). У їхньому будинку письменник зав'язав і перші літературні знайомства
Гончарів входив у літературу нерішуче, переживаючи глибокі сумніви щодо своїх сил: «стосами пописаного паперу... палив грубки». В 1842 році він написав нарис «Іван Савич Поджабрин», надрукований лише шість років через. В 1845 році Гончарів напружено працював над романом, що передав В. Г. Бєлінському «для прочитання й рішення, чи годиться він». Цей роман - «Звичайна історія» - викликав захоплену оцінку критика і його оточення. Надрукований в «Сучаснику» в 1847 році, роман приніс письменникові справжнє визнання. Зіткнення двох центральних героїв роману Адуева-Дядька й Адуева-племянника, що персоніфікували тверезий практицизм і захоплений ідеалізм,^ воспринима-лось сучасниками як «страшний удар романтизму, мрійності, сентиментальності, провінціалізму» (Бєлінський). Однак автор малював з іронією не тільки прекраснодушність і-ходульне поводження запізнілого романтика. В. П.Боткін, справедливо зауважуючи, що в романі дістається й голому практицизму, що художник «б'є обидві ці крайності», визнавався: «Я нічого не знаю розумніше цього роману». Десятиліття через антиромантичний пафос ставав усе менш актуальним, і наступні покоління сприймали роман як саму «звичайну історію» охолодження й протверезіння людини, як вічну тему життя
Багатомірність авторської позиції й витонченість психологічного аналізу, що стали стійкими рисами поетики Гончарова, пояснюються почасти й своєрідним автобіографізмом роману: кожний з героїв-антиподів психологічно близький письменникові, відбиваючи різні проекції його щиросердечного мира
В 1852 році Гончарів як секретар адмірала Е. В. Путятина відправився в кругосвітнє плавання на фрегаті «Паллада». Секретарські обов'язки віднімали багато сил, проте вже під час експедиції «з'явилося полювання писати», і Гончарів «набив цілий портфель шляховими записками». Вони зложилися в підсумку в книгу нарисів, які були друковані в 1855-1857 роках у періодиці. В 1858 році книга вийшла окремим виданням за назвою «Фрегат «Паллада». У Гончарова з дитинства був смак до літератури подорожей, і тут він виступив щирим майстром цього жанру. «Паралель між свої й чужим», гострі враження від зустрічі з іншими культурами (головним чином із британська і японської), звичка всі «прикидати» «на свій аршин» забезпечили зацікавлену увагу російського читача до цих нарисів. Н. А. Добролюбов захоплювався дотепністю й спостережливістю «блискучого, захоплюючого оповідача».
Після повернення з подорожі Гончарів визначився на службу в Петербурзький цензурний комітет. Посада цензора, а також прийняте їм запрошення викладати російську літературу спадкоємцеві престолу викликали обурення лібералів. Помітно остудилися його відносини з навкруги однодумців В. Г. Бєлінського. Пізніше Гончарів підкреслював, що його ліберальні настрої молодості не мали нічого загального з «юнацькими утопіями в соціальному дусі» і що вплив Бєлінського обмежувалося винятково сферою естетики
Необхідно відзначити, що Гончарів-Цензор полегшив долю цілого ряду кращих добутків російської літератури («Записки мисливця» И. С. Тургенєва, «Тисяча душ» А. Ф. Писемского й інших), однак до радикальних видань він ставився відверто вороже, що викликало роздратування в колах лівої інтелігенції. Протягом декількох місяців (з осені 1862 по літо 1863 року), Гончарів редагував офіціозну газету «Північна пошта», що також не кращим образом відбилося на нього репутації
В 60- 70-е роки XIX століття Гончарів, людина недовірливий і, по його власному визначенню, «нервозний», уперто намагався віддалитися від літературного миру. «Шматок незалежного хліба, перо й тісний кружок найближчих приятелів» склали його життєвий ідеал. Він писав: «Це згодом називали в мені обломовщиною». Задум нового роману зложився в Гончарова ще в 1847 році. Два роки через була надрукована глава «Сон Обломова», «увертюра всього роману». Але читачеві довелося ще протягом десяти років чекати появи повного тексту «Обломова» (1859), що відразу принесли авторові величезний успіх. За словами А. В. Дружиніна, «Обломів і обломовщина» облетіли всю Росію й назавжди вкоренилися в нашім мовленні». Роман спровокував бурхливі суперечки, свідчачи про глибину свого задуму. Стаття Добролюбова «Що таке обломовщина» (1859) являла собою нещадний суд над головним героєм, «зовсім інертним» і «апатичним» паном, символом відсталості кріпосницької Росії. Эстетическая критика, навпроти, бачила в герої «самостійну й чисту», «ніжну й люблячу натуру», далеку від модних віянь і вірність, що зберегла, головним цінностям буття
До кінця XIX століття полеміка про роман тривала, причому останнє трактування поступово взяло гору: ледачий мрійник Обломів по контрасту із сухим раціоналістом Штольцем стали сприйматися як втілення «артистичного ідеалу» самого романіста, тонкий психологічний малюнок свідчив про щиросердечну глибину героя; читачеві відкрився м'який гумор і схований ліризм Гончарова. На початку XX століття И. Ф. Аннинский по праву назвав «Обломова» «совершеннейшим створенням» письменника
Останній роман И. А. Гончарова «Обрив» (1868) був задуманий ще в 1849 році як роман про складні відносини художника й суспільства. ДО 60-м років XIX століття задум збагатилося новою проблематикою, породженою післяреформеною епохою. У центрі добутку виявилася трагічна доля революційно настроєної молоді, представленої в образі «нігіліста» Марка Волохова. Уже символічна назва роману, знайдена на самому останньому етапі роботи, свідчило про авторське неприйняття суспільного радикалізму. Видання лівої орієнтації возмущенно реагували на появу роману, відмовивши авторові в таланті й у праві суду над молоддю, пройшовши повз глибоке трактування любовної теми в «Обриві». Напружене конфліктне тло, не свойственныйобычно Гончарову-Романістові, диктувався гострою постановкою проблеми волі в любові: боротьба головної героїні із пристрастю, зіткнення моральних імперативів із силою любовного потяга дали Гончарову богатый матеріал для глибокого психологічного аналізу
В останні роки життя, після появи «Обриву», ім'я Гончарова рідко з'являлося в пресі. Він обмежився публікацією лише декількох мемуарних нарисів і літературно-критичних статей, серед яких виділяється «критичний етюд» «Мильон роздирань» (1872), присвячений постановці «Горя від розуму» А. С. Грибоєдова на сцені Олександрійського театру, що став класичним розбором комедії. Гончарів запропонував настільки глибоке трактування психологічної й драматичної природи «Горя від розуму», що жоден історик літератури надалі не залишило без уваги його аналіз. Сам письменник болісно переживав своє творче мовчання останніх десятиліть. Його листа того років малюють образ самотньої й замкнутої людини, надзвичайно тонкого спостерігача, свідомо сторонившегося життя й разом з тим страдавшего від свого ізольованого положення

Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Энциклопедия Школьника – содружество русского слова и литературы