Володька Лобода – герой роману «Собор»

Відразу скажу, що до Володьки Лебедеві - героєві роману «Собор» - у мене сильно неоднозначне відношення. 60-е року визволили в багатьох людях енергію, що було неможливо в часи сталинизма, а офіційна державна політика жадала від них одночасно й покірності, і ініціативи. Володька жив без матері. Батько, Ізот Іванович, - людина чесний, чималий, працьовитий. Але на першому місці для нього завжди була робота. Ми можемо тільки догадуватися, що для задушевних бесід із сином у нього не залишалося ні сил, ні часу. Володька не наносив йому турбота ні поганими оцінками, ні порушенням поводження. Напевно, він непогано вчився в школі, відвідував усякі кружки, не лазив по садах сусідів і не хуліганив на вулицях Зачиплянки. Тому що інакше він ніколи не став би «вихованцем жителів селища. Ізот і не помітив, як виріс його «благополучний» син в «шкоду», зрадника батьківщини, у людину, що сповідає егоїстичні цінності. У який-небудь момент Володька зрозумів, що досягти успіху можна тільки тоді, коли пристосуєшся до системи, виробиш імунітет до народної оцінки й осуду

Володька Лобода - натура кипуча й цілеспрямована. Думаючи про власну кар'єру, він, проте, хоче зробити щось і для людей. Хто й коли міг йому розповісти про те, що собор - це не тільки уособлення віри в Бога, якого виражало й забороняли державу, але й шедевр козацького зодчества? І скільки таких шедеврів було зруйновано по всій Україні - і нічого нікому. Володьці дуже хотілося, щоб баба Шпачиха й інші жінки похилого віку не їхали на базар за кілька кілометрів, а тут, у центрі Зачиплянки, могли щось продати зі свого городу або купити для господарства якісь речі. Базар у містечку - річ потрібна? Потрібна! А молодь повинна відпочивати, збиратися, спілкуватися не на лавах під чужими вікнами, а культурно, як у столиці, за столиками в кафі або шашликової. І в цьому немає нічого поганого

Володька живе сьогоднішнім днем, сьогоднішніми потребами. Йому ніколи замислюватися, що до нього на цій землі жили люди, щось залишили після себе. У нього немає перспективного бачення майбутнього. Він хоче встигнути щось зробити зараз і робить це так, як його навчили. У школі йому вчителі говорили, що Бога ні, а віра - це мракобісся. У куточку його й батьківської кімнати не було ікон. І тому він резонно ставить собі питання: для чого посередині заможної Зачиплянки височіє храм, до якого люди ходять по комбікорм, а не по втіху й розраду? Роль держави в збереженні старовини звелася до того, щоб начепити на стіну охоронну табличку, що згодом почорніла від дощів і іржі. Все життя перед очами Володьки храм був у такому занедбаному виді. Це не його покоління зробило собор таким. Це батьки й діди, захоплені революціями, війнами, будівництвом заводів-гігантів, морів, електростанцій, закинули пам'ять предків і покалічили душі своїх дітей. Володька - останній у цьому ряді манкуртов.

Продукт у свій час, вихований у невірі й гигантоманії, він надходить так, як підказує йому розум. А совість для нього й таких, як він, - зайвий тягар, яке можна легко зняти із плечей. І знімали тоді, а потім навчили це робити своїх дітей, які розпродали багатства України, розібрали заповідні ліси під дачі, вигнали хворих дітей із чорноморських санаторіїв. А потім, прочитавши гарні книжки про вічному, нетлінному, про теперішнє християнство й духовність, отреставрировали старі й побудували нові собори, щоб було ж де замолювати гріхи

Опублікований уперше в 1968 році «Собор» своїм публіцистичним, жагучим пафосом призвав читачів задуматися над значенням духовних початків у людському житті, історичній пам'яті, культурної спадщини народу. Разом з тим роман привертав увагу до таких серйозних негативних явищ у нашім житті, як бездуховність, моральне браконьєрство, бюрократизм. «Собор» - це роман питань, шукати відповіді на які письменник і призиває читачів. Як бути сьогоденням? Чи збагачується духовно сучасна людина? Як жити, щоб не втратити собори своїх душ? Хоче автор довідатися, звідки в деяких сучасників невміння поважати свій народ, любити своїх близьких, чому зник дух вільності й патріотизму, що був властивий борцям за волю й щастя українського народу

В «Соборі» є кілька образних явищ, які виростають до рівня символу. Це монумент Титанові, урочище Скарбне й, звичайно ж, козацький собор, побудований

козаками після розгрому Січі. Але собор разом з тим є й втіленням високого духу народного. Собор виникає в романі як чудо досконалості народної архітектури, як пам'ятка історичного минулого народу. У романі собор став епіцентром конфлікту між людьми, між духовністю й бездуховністю

Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Энциклопедия Школьника – содружество русского слова и литературы